Судовий процес — це каторга? Радше камеді-клаб
Для середньостатистичного громадянина участь у судовому засіданні — це як візит до проктолога: неприємно, соромно й бажано швидше забути. Для мене ж це щось на кшталт камеді-клабу, де гумор сплетений із людських мотивацій, сором’язливо замаскованих під «процесуальні позиції», позовні заяви, клопотання й ухвали.
Отримую естетичне задоволення від того, як опонент плутається у власних підсумках, а свідок, що щойно клявся говорити правду, починає грати краще за акторів «Молодого театру». Це безкоштовна вистава, інтерактивна лекція з невербальної калібрації, тренування на розпізнавання брехні без поліграфа.
Архетипічні тіні поля
Особлива насолода — архетипічні прояви тіні учасників процесу. Саме в залі суду, під тиском запитань і страхом наслідків, багато персонажів перестають тримати фасад. Ті, хто на публіку грають духовних коучів, світлих підприємців і громадських активістів, раптом показують оскал дрібного маніпулятора, тіньового рейдера чи маленького брехуна.
А потім зустрічаєш їх на форумах і публічних обговореннях, де вони знову «носії цінностей», «лідери думок» і «тренери з усвідомленості». І вже не можна не обмінятися з ними змовницькою посмішкою, знаючи їхній бекграунд.
Інша проблема
У мене зараз клопіт не в тому, як потрапити в суд, а як із нього вибратися. Бо, крім задоволення від процесу, треба ще керувати молодшими юристами, координувати проєкти, жити інше життя.
А судові процеси — це як затягуючий серіал. Ніби вирішив поглянути одну серію, а вже п’ятий сезон.
За книгами Василя Масюка.